Розповідь про роботу та життя в ОАЕ

Розповідь про роботу та життя в ОАЕ

5 9
Будь-куди. На постійне міце проживання, чи на заробітки. По власному бажанню чи тому що заставили обставини. Досягти висот і поваги, і визнання можна і в іноземній країні, якщо не покладати рук. Я думаю, що я є хорошим прикладом того. Два слова про мене. Я приїхала у ОАЕ 5 років тому. Зараз працюю на висоокоплачуваній роботі, керівній посаді, отримую зарплатню на рівні англомовних національностей, власниця нерухомості у Дубаї і саме зараз працюю над відкриттям свого власного бізнесу. Варто зауважити, що ОАЕ ніколи не були моєю ціллю. Я закінчувала перший рік навчання у німецькому університеті міста Гайдельберг у 2012 році (друга освіта) і моє майбутнє емігрантки із східної Європи з ідеальною німецькою і потрібною підтримкою мало безкрайні перспективи. Варто зазначити, що після року програми Aupair, моя надзвичайно заможна сім'я, яка проживала у сторічному незруйнованному під час Другої Світової Війни маєтку, запропонувала мені залишитись з ними у ролі приватного викладача для їхньої доньки. Вони брали на себе усі витрати за навчання, харчування і транспорт, що і прогнозувало мені це безтурботне майбутнє. Ну, але, то є інша історія.

Як знайти контракт в Об’єднані Арабські Емірати та отримання візи

Cаме тут починається моя подорож на Середній Схід, яка була взагалі запланована як переїзд у Канаду, але в мої плани втрутився великий і всемогутній Гугл, який в пошуку видав працевлаштування в Еміратах. Агенство посередник між Україною і Еміратами знаходився у Харкові (думаю, що на даний момент вони відкрили вже декілька представництв по Україні). Моє друге інтерв'ю мало місце в Харкові, тому треба було летіти в Україну. (Між іншим перше інтерв'ю було дуже успішним, воно проходило по Skype, і роботу мені в кінці кінців також запропонували. Але позиція була офіціанткою у нічному клубі, ще й десь у віддаленому Еміраті. Зараз вже підозрюю, що десь у Рас Аль Хейма, але точно не згадаю. Одним словом, я відмовилась, бо було страшно). Отже, у Харків на інтерв'ю я потрапила разом із другом дитинства, вмовила його їхати зі мною. Як не як, з хлопцем безпечніше.

Співбесіда з представниками готелю

Приємний коротун з Британії, а потім як виявилось генеральний директор майбутнього п'яти зіркового готелю, зібрав біля півтори сотні бажаючих, які приїхали на інтерв'ю, і для початку зробив презентацію майбутньої готельної власності - St. Regis Saadiyat Island Abu Dhabi - мережі Starwood. Як зараз пам'ятаю своє запитання до нього, чи є в Еміратах достатньо питної води, пустеля все-таки. Після того, співбесіда кожного кандидата окремо. Англійська моя після 3 років у Німеччині відверто кульгала, не зважаючи на те, що це була моя друга мова по освіті (після німецької), тому позицію на рісепшені я так і не отримала. Вони запропонували бути гостесою ($490 в місяць+ чайові), а моєму другові офіціантом ($327 в місяць + чайові). Проживання, харчування, віза, страхування, транспорт - все забезпечується готелем. Така практика досить популярна в Еміратах. Агенція брала за свої послуги на той час $250 і тільки у випадку повного працевлаштування, що, як на мене, є дуже адекватною ціною, зважаючи на те, що вони займаються повністю усією документацією. Багато документів не вимагалось. Диплом - так. Але його навіть на англійський перекладати не потрібно було. Віз ми усі чекали біля двох місяців. Під час співбесіди пообмінювались контактами із кандидатами із різних куточків країни, які також отримали роботу, і протягом цих 2-ох місяців постійно спілкувались, обмінювались новинами. До того часу я вже забрала документи з університету і переїхала назад додому до батьків. Візи почали приходити разом із квитками. Нас групами відправляли з Києва до Абу Дабі. Можна сказати, що нам усім пощастило. Всі були новенькі, всі з України, всі розмовляли однією мовою, а відчуття скоріше табору для молоді, аніж роботи. Летіти було страшно, аферистів всюди вистачає. На моє щастя, мій друг дитинства і дівчина, Аня, з Одеси, з якою ми дуже добре спілкувались після Харкова, вилетіли в Абу Дабі тижнем раніше. Вони писали звідти, що все гаразд, і турботи безпідставні.

Прибуття в Емірати

По прильоту в міжнародний аеропорт Абу Дабі нас зустріла представниця готелю. Допомогла з візами, розповіла, як можна придбати сім картки і запросила до автобусу, який мав завезти у житло від готелю. По дорозі пообіцяла закинути до найближчого молла, щоб ми могли перекусити. І тут, коли приїхали туди у мене почався реальний нервових тік. Торгівельний центр був доверху набитий брудними смердючими чоловіками у якихось білих рясах до колін і широких штанях. Поодинокі жінки закутані в чорне по очі і одна-дві білі людини снували поміж тим стадом чоловіків. Вони витріщалися на нас і тицяли пальцями, ми ж просто думали, мамо, куди нас занесло. Коли жінка з готелю побачила наші нажахані обличчя, пояснила, що це є не місцеві еміраті, а просто різноробочі із Індії і Пакистану, також Бангладешу. Турбот вони не спричинять, просто вилупляються через відсутність мінімальної освіти і норм поведінки. Сказала, що наше житло за загорожею і охороняється, тому немає чого боятись.

Умови життя та роботи в ОАЕ

Житло, закритий комплекс із віл, був збудований нещодавно для працівників готелю. Розселяли усіх залежно від позицій по одному, двох, чи трьох в кімнаті. Тому всього у двоповерховій віллі максимум могло проживати до 7 людей. Менеджери і супервайзер жили самі в кімнаті. Менеджменту вище статусом знімали квартири в центрі Абу Дабі, коли ми усі жили за 35-хв їзди автобусом до центру. До роботи - година. Автобус був щогодини із людьми, які приїхали зі зміни, і забирав тих, кому на зміну чи в місто. Чоловіки живуть виключно з чоловіками, а жінки з жінками. Відвідини дозволені були тільки до 11 години вечора. Далі протилежні статі мали розходитися по своїм домівках. На території комплексу був басейн і баскетбольна/футбольна площадка. Позиція гостеси вважається вищою ніж офіціанта в ресторані, тому мені виділили кімнату для двох.
На моє щастя, моя сусідка, яка працювала на рісепшені, жила зі своїм чоловіком, тому в кімнаті я була майже цілий рік сама. У віллі - з українками та однією дівчинкою з Греції. Не пощастило, казали тому, хто ділив свій простір з філіпінками. Ще ті поросята. А тайки, ось навпаки, дуже чисті виявились. Проводили свої ритуали із паличками і піднесенням дарів (фруктів) своїм духам.

Я забула зауважити, що готель на той момент, коли нас привезли ще добудовувався. Ми мали бути командою, яка відкриє його. Гордість розпирала, що я в команді першопрохідців. Перші тижні пройшли досить монотонно. Усіх закривали в класних кімнатах і вчили хитрощам готельного бізнесу. Було складно. Кожен говорив англійською із своїм рідним акцентом. Нашого сомельє із Франції для мене було зрозуміти нереально. Британців - читала по губам. Індусів просила повторити перед подругою, в якої вже був досвід роботи з ними, щоб вона мені переклала. У листопаді прилетіла. У грудні десь готель був закінчений і усі навчання перемістились туди. Роздали форму. Вчили все до деталей, навіть як накладати косметику, які кольори лаку для нігтів дозволені, а які ні. Оскільки я працювала в ресторані-буфеті, нігті фарбувати не дозволялось, а волосся завжди мало бути зібране. Весь текст для кожної позиції від беллбоя (людини, яка відчиняє двері) до конс'єржа чи батлера (того, хто доставляє багаж по виселенню вниз) був прописаний і мав бути визубрений на зубок. У мої зобов'язання як гостеси входило: зустріч гостей при вході у ресторан і супровід до їх столика, подача меню, телефонні дзвінки, резервація, звіти про відвідуваність і посміхатися! Завжди посміхатися! Графік - 9 робочих годин в день. Година на обід. У готелі була столова для працівників. Годували так собі. На рис з того часу ще досі дивитись не можу, бо він був завжди і подавався до кожної страви. Кухня у нашій столовій розмежовувалась на індійську, філіпінську і європейську. Але, якщо індуси повара, то ви самі можете здогадатись, яку європейську їжу вони готували.… Але, чесно кажучи, то мене не дуже турбувало, оскільки я працювала у ресторані . Буфет накривали тричі на день. Розмаїття страв і міжнародних кухонь словами не описати. Ну, а ввечері об 11 годині, коли ресторан закривався вся їжа летіла у помиї, тому перед тим як її викинути, нас кухня щедро годувала. Набрала я там не мало не багато - 10 кілограмів ваги .

Як я проводила вільний час

Вихідний у нас був раз на тиждень. І в основному не у п'ятницю чи суботу, а у будні дні. Треба одразу сказати, що у арабських країнах вихідними вважають саме п'ятницю і суботу. У Готель у ці дні набивалося купа туристів. Оскільки тут це є однією із найбільш популярних видів проведення вихідних. В готелі дозволено вживати алкоголь, очі на позашлюбні стосунки тут закриваються, є чудовий пляж і купа інших розваг. Тому ми на вихідних в основному працювали овертайм. А ось по буднях брали вихідні і відривались на ті мізерні копійки, що нам платили
Хочу зауважити, що наприклад морозиво Cold Stone ми з подругою дозволяли лише раз в тиждень (порція коштує десь біля $8). Ми з нею жахливо економили, тому що дуже хотіли полетіти на Шрі Ланку у нашу першу відпустку. Між іншим туди ми таки потрапили .
Ще ходили на дискотеки в нічні клуби, гуляли по набережній, ходили на пляж, їздили на сафарі. Абу Дабі не дуже консервативне місто. Хоча раз чи два мені робили зауваження за довжину моєї сукенки.

Моя перша зустріч із місцевими запам'ятається мені на довго. Дуже боялась їх обслуговувати, щоб випадково щось неправильно не зробити. Тут приходять до нас чотири пані в абаях (національних чорних вбраннях, обличчя відкрите), я їх проводжу до столика, саджу, все як має бути (нервую при тому жахливо) і розумію, що тягне від них коров'ячим екскрементами, та й ще й так, що це просто непомітили складно. Ледь стримуючи сміх, біжу до колеги і кажу: Даш, іди понюхай тих дам, яких я тільки що посадила. Дарина пояснити, що за запах не змогла, але він явно був. Думали, як би тим гостям сказати, щоб вони взуття перевірили, може хто де в щось в ступив. На поміч прийшла наша менеджер, яка зробила гостям комплімент з приводу їхніх парфумів з запахом Уд. Я валялася зі сміху, коли взнала, що то парфуми, ще й недешеві. І що це вони тут так всі пахнуть, бо це традиційний аромат. Після того випадку не могла я більше еміраті сприймати серйозно, тому і перестала їх побоюватися. А згодом зрозуміла, що вони досить добрі і щирі люди.

Думаю, треба закруглятись зі своєю розповіддю. Закінчу тим, що через 10 місяців мене підвищили до позиції ресепшеніст, а іще через 4 місяці я пішла з готелю і взялись за зовсім іншу професію, яка мене наблизила до того життя і успіху, яким я живу зараз. Але то буде в продовженні...

Автор: Juliette Kinakh



Вы успешно подписались

ок
Сайт использует cookies. Узнать подробнее